Протягом століть в Україні виведені різні породи великої рогатої худоби. Однією з найдавніших порід є українська степова (відома вже з ІІ тисячоліття до н.е.). Нині є багато інших порід корів: білоголова українська, червона степова, черкаська, лебединська, симентальська та ін. Кожна місцевість відрізняється своєю “улюбленою” породою: наприклад, на Сумщині, Чернігівщині та Харківщині переважають молочно-м’ясні породи (симентальська і лебединська), в Поліссі – білоголова українська і чорно-ряба, а в Карпатах – місцеві гуцульська та бура карпатська.
Важливу роль у скотарстві відіграє кормова база. Утримання худоби взимку значною мірою залежало від наявності сіна, кукурудзи, кормових бобів, коренеплодів та кормових баштанних культур.
Свинарство в Україні є другою за значенням галуззю тваринництва після скотарства. Вживання в їжу свинини відоме в Україні з давніх-давен, хоча м’ясо було не так часто на столі простого селянина. Зате для княжої доби без нього не обходився жоден банкет. В Київській Русі значно частіше вживалося м’ясо диких звірів, у тому числі й вепра (дикого кабана).
Те, що свиня була ритуальною твариною на Різдво, не викликає ніякого сумніву – це звичай ще дохристиянський. Причому ранні християни не хотіли визнавати цього звичаю, але княжа дружина неодноразово зверталася до князя зі скаргами на церковників, котрі забороняли вживати м’ясо і примушували постувати. З цього приводу в ХІ ст. відбувалися запеклі суперечки й дискусії. Як бачимо перемогла традиція.
Нині в Україні свинина користується більшим попитом, ніж яловичина, оскільки вона є традиційною їжею. Серед порід свиней найбільш поширена велика біла (на Поліссі, в лісостепу, на півночі степової зони). У степу переважає українська біла степова. Є ще й інші породи: степова ряба, довговуха біла, кролевецька, ландарас, миргородська та ін.
За свідченням багатьох літописних джерел одним із найдавніших занять народу України було рибальство. Це підтверджують численні археологічні знахідки знарядь рибальства: грузила з кераміки, поплавці, блешні, голки для плетіння сітей, остроги, гачки. Риба водилася в наших річках у великій кількості: окунь, карась, щука, лящ, сом, осетрові, судак, сазан, лини та багато ін.

Полювання було улюбленим заняттям давньоукраїнської знаті. Хутро білок, соболів, горностаїв, куниць, чорнобурих лисиць було предметом експорту в Київській Русі. Протягом багатьох віків українці займалися мисливством, але для переважної більшості зон, крім Полісся, воно не мало промислового значення.
Об’єктом мисливства на території України до початку ХХ ст. були зайці, лисиці, кози, сарни, вовки, олені, лосі, вепри. Ведмеді зустрічалися в Карпатах і на Волинському Поліссі, рисі – по свій поліській зоні та в Карпатах. На малих притоках Прип’яті, Десни і Дніпра полювали на бобрів і видру. На полях України були сприятливі умови для розпліднення перепелів, куріпок, а у степовій зоні – дроф та інших птахів. Велика кількість водойм сприяла поширенню різної водоплаваючої дичини, головним чином гусей та качок.
проводилися в адміністративному порядку.
Конярство було одним з найдавнішим, і слід сказати, одним з найулюбленіших в господарській діяльності жителів Північного Причорномор’я і Подніпров’я. Скільки шедеврів скіфського мистецтва із зображенням коней знайдено археологами! У скіфських курганах царських поховань знаходять також скелети коней, прикрашені дорогою збруєю. Вважають, що скіфська орнаменталістика “звіриного стилю” передувала давньоруському звичаю прикрашати будівлі зображенням коня. Кінь був символом щастя. Вершила на дахах будинків були не тільки прикрасою – у них втілювалась таємниця буття, уособлення споконвічного руху вперед, своєрідний символ колісниці життя. Згадаймо сон Святослава у “Слові о полку Ігоревім”: житло без “кнеса” розглядається як провісник нещастя, біди.
У Київській Русі дохристиянського періоду існували язичницькі культи поклоніння коню. На фресках Софії Київської зображено полювання на дикого коня.
Коня дуже цінували запорізькі козаки, які спеціально розводили коней і утримували кінські заводи. Не маючи коня, не можна було стати справжнім козаком – такою була насамперед військова потреба. Козаки називали коня братом, другом, шанували його і піклувалися про нього як про найдорожчу істоту. Головні кінські заводи були на Інгульці, Бузі та Великому Лузі. Запорізькі коні, як писав у своїй “Історії запорізьких козаків” Дмитро Яворницький, були невеликі на зріст, але дуже міцні, кмітливі: вони легко впізнавали свого господаря і на перший поклик чи посвист прибігали до нього. Крім того, вони відзначалися прудконогістю, були швидкими, “мов легкий птах”.
Традиційною в Україні є й така галузь тваринництва, як вівчарство. Ще за давніх часів українські чабани звичайно об’єднувалися в артілі по п’ять чоловік, обирали отамана та кашовара. При отарі овець завжди були собаки для охорони, а також брали кілька козлів, які йшли за отаманом першими, а за ними вівці. Чабани мають палиці, які називають шримгами, ними вони завертають овець, що відбилися від отари. В торбах чабанів завжди є інструменти, якими лікують тварин: ножички, щипчики, квачики для очистки й рапікання ран тощо. Чабани й пастухи мають музичні інструменти: сопілку, ріжок, трембіту, якими вони подають сигнали, часто грають музичні мелодії.
Важливою галуззю тваринництва є птахівництво. Кожна селянська родина має в своєму господарстві свійських птахів: курей, качок, гусей чи індиків. Це відносно не трудомістка праця – утримання птахів, годівля, випасання (для качок, гусей, індиків), якщо порівняти її з утриманням корів чи свиней. Тому птахівництво, в тому числі й домашнє, набуло великого поширення у всіх районах України. Крім поживного м’яса та яєць, птахи дають ще й пух та пір’я. В Україні найбільш поширеними породами курей є українська зозуляста, леггорн, чорна, первомайська, бройлер. Породи качок – пекінська та українська сіра; гусей – роменська та велика біла; індиків – бронзовий широкогрудий та московський.
Птахівництво в Україні досягло найвищого рівня промислового розвитку порівняно з іншими галузями тваринництва.